Казка "Котики вербові"

 

Казка "Котики вербові" 

Пригода ця трапилася одного весняного дня. Прокинувшись від зимового сну, лагідне весняне Сонечко посилало свої поцілунки на землю.
Діставало промінчиками до матінки-землі, де утворювалися перші проталини, дзюрчали своїм співом веселі струмочки. Сонечко торкалося своїми промінчиками до дерев та кущів, і ніби лагідна матуся, турботливо та дбайливо будило їх від довгого зимового сну.

  На одній галявинці ріс невеличкий кущик. Він був зовсім непримітний. І нікому не було ніякого діла до нього.

— Прокидайся, маленький кущику, — лагідно промовило Сонечко.

    Кущик стрепенувся, протягнув свої гілочки до нього, але прокидатися йому якось не хотілося. Та поцілунки Сонечка були такими лагідними, теплими та привітними.

— Гаразд, — сказав він Сонечку, — але подивись на мене, кому я потрібний такий не гарний, всі лише обминають мене.

   І тут лагідні сонячні промінчики почали пестити кожну гілочку, обдаровуючи маленького кущика теплими весняними поцілунками. І там, де торкалися ніжні, теплі промінчика, на кущикові з’являлися пухнасті сірі клубочки.

Спочатку кущик навіть здивувався, але потім йому сподобалися його ніжні квіти-клубочки. Кущик був щиро вдячний Сонечку за такий подарунок.

    Проходили дні, і з маленького непримітного кущика виріс гарний кущ із чудо-квітами, схожими на пухнасті сірі клубочки.

— Мої маленькі сірі котики, — так дбайливо Сонечко стало називати квіти, а сам кущ — вербові котики.

  З тих пір, кожної весни, кущик вербових котиків прокидається раніше за всіх, першим, відчуваючи на собі дотик лагідного сонечка, теплий подих весни. А тому і говорять: «Котики вербові прокинулися — значить і весна прийшла.»